Випадковий кадр

Вулиця на початку ХХ століття

Надворі ледь світало, коли сім’я Войчиків уже прокидалася. Це була чеська родина, одна із тих, які свого часу переселилися в ці краї під час заохочувальних акцій уряду. Вони жили далекувато від міста, тому малому Мартину доводилося рано вставати, щоб не спізнитися до школи в місто. Йти було добрих шість чи сім кілометрів, але в ті часи ніхто не скаржився і це вважалося нормальним. Хлопчика розбудив батько, який того дня також збирався до міста вирішувати організаційні питання громади із облаштування нового храму.

-Мартин, збирайся, пора вже. – Пролунало по-ранковому імперативно над вухом школяра.
-Встаю, – з небажанням протягнув той. Та коли згадав, яку історію він на сьогодні затіяв, миттю ж відчув дитяче збудження, і сонливість кудись розвіялася. “Треба, щоб батько не побачив, бо все провалиться! Як мені будуть заздрити в школі!” – думав про себе малий. Із відчуттям величного він встав із ліжка.

Поки батько порався в ракових справах, Мартин кулею прошмигнув ганок, завернув за ріг й опинився у хліві, звідки був хід у комору між хатою та хлівом. Вчора там старший Войчик повісив важкий предмет, щось схоже на сумку невеликих розмірів. Та хлопець вже знав, що це, бо підслухав розмову батька із сусідом, коли вони обговорювали пристрій, який працює на принципі світла і за короткий час виконує копію побаченого із незрівнянно більшою точністю, ніж художник. Власне, про фотоапарат у ті часи вже всі знали і частенько посилали один одному фотографічні листівки. Але щоб хтось приніс його додому, та ще й рулонного, плівкового, – то було справжнє диво, бо річ ця була дорога. Мартинові не треба було довго роздумувати, щоб покласти око на пристрій. І він вирішив його вкрасти, щоб похвалитися друзям у школі. Хлопець передчував тріумф, але від страху, з яким він зайшов до комори, очі сторожкувато й помітно бігали в різні сторони.

-Що ти такий якийсь схвильований, знову граматика сьогодні буде? Ото вже діти…
-Аа, так, вчора була, і-і сьогодні буде. – Явно знервовано видавав хлопець. Тільки б батько не помітив! Прилад був трохи завеликий, як для шкільної сумки малого, тож довелося навіть зошитів не взяти, та він все одно трохи випирав.
-Що ти так багато макулатури носиш? Освіта залишиться в голові, синку, всі ці папірці людині не потрібні. – Хвіртка зачинилася і дві постаті пірнули у ранковий туман.

Поки йшли в місто, батько більше жодного разу не згадав про товсту сумку, яку його син ніс до школи. Вже коли у місті на розі вулиць довелося розійтись, Мартин явно відчув полегшення від такої напруженої атмосфери, адже він всю дорогу переживав і все поглядав, чи не кидає підозрілих поглядів батько на сумку.

До школи малий не пішов, бо не знав, як відговоритися за відсутність зошитів. Але ж похвалитися якось треба було! Тож хлопець вирішив потинятися навколишніми вулицями, а піти до класу після закінчення уроків. Що сказати вчительці за відсутність, поки не придумав.

Проминувши будівлю воєводства, хлопець дістав з сумки камеру і почав розглядати її відблиски на сонці. Йому камера здавалася чимось чудернацьким і дуже гарним. А найбільше всього – скельце, за яким погляд провалювався у нутрощі фотоапарату. Мартин крутив штуку в руках, нажимав на якісь кнопки, крутив дивні кільця. Що означав шурхіт після натискання, хлопець не знав.

Зрештою, його афера вдалася – батько навіть не помітив відсутності камери в коморі, а вчителька так і не спитала згодом про відсутність хлопця. Лише через деякий час у лабораторії старший Войчик помітив “зайвий кадр” із недоекспонованим виглядом такої знайомої вулиці…

Випадковий кадр


Leave a Reply