Vidi aquam

Довоєнний кафедральний орган

Довоєнний кафедральний орган

Органіст Петро саме вернувся додому після довгої поїздки. Це, власне, було чи не останнє із того великого і щасливого періоду, що про нього ми часто згадуємо упродовж життя. За ним починалося звикле буття, яке часто не приносить ані особливих звершень, ані якоїсь радості від звичних чи незвичних речей. Свято закінчувалося і Петрові робилося сумно на душі, адже починався довгий період затяжних буднів-років. На найближчому горизонті нічого не передвіщало крутих поворотів, все було розраховане, а від того може, й відгонило трохи сухуватістю існування. А проте органи Петро любив. Він закінчив музичну академію, і тепер працював у латинській кафедрі органістом. Його знали у найвіддаленіших куточках дієцезії, адже саме він часто приїжджав робити великі концерти, або лагодити чи настроювати інструменти, даючи поради новачкам цієї справи. Місцеві і закордонні поїздки йому набридли, він утомився то тут то там давати концерти, щось у його душі волало про спочинок. Петро вирішив закінчити кар’єру і працювати собі мирно на просторах рідного краю. Це, звісно, приносило певне полегшення, але як завжди після великого прожитого періоду, залишається певний рівень ностальгії, який подалі виступає фоном прожитих днів.

Петро часто бував у порожній катедрі, коли йому дуже кортіло провести репетицію, підтримати свою майстерність. Опиняючись отак сам-на-сам зі старенькими колонами й пілястрами, скульптурами святих і латинськими написами, настінними гербами єпископів та меморіальними дошками шляхтичів, його завжди тягнуло на якісь роздуми. Не бувало й жодної репетиції, щоб Петро не піднявся на західну вежу, згадуючи Клода Фролло і події навколо його Нотр-Даму. Органіст водночас був захоплений культовими архітектурними й мистецькими формами і думами про життя, що вони завжди напливають на чутливу натуру в такій атмосфері.

Зіпершись на стіну, Петро вдивлявся у порожнини собору, які розтинав промінчик сонця, вихоплений із верхнього вікна. Він думав про минущість людського життя, його незбагненність, його танець, схожий на колихання пір’їнки на вітрах доль. Бігме, ніхто не скаже, як складеться життя, але як же достоту цікаво його прожити! Спостерігати кожен його поворот, фіксувати щось для себе в пам’яті, а потім одного прекрасного вечора сидячи біля каміна згадувати пройдені стежки. Комусь розказувати вигадані і правдиві історії, або плекати тканину спогадів на самоті. Буває іноді так схопить тебе бажання повернутися в якийсь період, у якісь роки, відчути це знову, а потім ще і ще! Але воно таки минається. Відкриєш колись свій надійний сховок предметів і дістанеш звідти якусь річ, аж раптом накриє тебе хвиля спогадів про людину, якій ця річ належала. Як це давно було! Які ми тоді були! Ех!.. А потім минає… Залишаються лише картинки і серії в голові та серці. Згодом старіючи все більше і більше від них віддаляєшся, і вже згадуєш як найграндіозніший роман власного життя.

Петро підійшов до ряду клавіш великого органу і вдарив руками по них. Vidi aquam ширилося навами…

Крізь роки

P.S. Після прочитання рекомендується прослухати композицію григоріанського хоралу Vidi aquam.

Gregorian_Chant_-_Vidi_Aquam


Leave a Reply