В парку

Несміливою ходою до парку наближався чоловік у сірому костюмі. Молодий на вигляд, він однак нічим не приваблював до себе уваги. Хіба тільки роззирався навсібіч, бо ніяк не міг упізнати місцевості. Останній раз у цьому місті він був давно. І відтоді тут усе трохи змінилося. А пережиті події витісняли з пам’яті слабкі враження про колишні місця. Дійшовши до паркану, він розгубився – парк був не таким, як раніше, і мав нові доріжки, які вели хто-зна куди.

-Що ж робити? – Думав Гнат. – Якщо вона прийде сама… Як нам це пережити? Якщо залишиться тут, а я буду там… – Чоловік пішов навмання якоюсь зі стежинок. Часу до запланованої зустрічі у нього було вдосталь, та він не спромігся на щось більше, як картатися невтішними думками. Він ішов повз пофарбовані лавки і періодично минав нововисипані клумби.

Хоча було прохолодно, але він закотив рукави піджака і сорочки, капелюха напнув так, щоб лоб повністю світився, а схрестивши руки на грудях, правою підпер щоку. Вказівний палець випрямленим лежав на щоці і повільно монотонно йорзав по ній. Гнат то прискорював свою ходу, то сповільнював, періодично поглядаючи на веселих людей, які безтурботно проводили час. Діти гралися, дорослі з чогось постійно сміялися, звідкись чулася музика духових інструментів, а доріжки, лавки і щасливі людські обличчя були переповнені сонячними зайчиками, які розсипалися розгойданим вітром гіллям, що раз-по-раз то затуляло то відкривало частинки далекого світила. Гнатові на мить здалося, що ці люди взагалі не знають проблем. Живуть собі, ні про що не думаючи, і тільки він мусить у такий переповнений дитячими голосами день мучитися в чеканні.

-Що за життя таке? Ніколи нема спокою. Тікаєш від проблем у безпечне місце, у родинний куточок,сподіваючись знайти там спокій, а натомість знаходиш нові проблеми. Хочеш забутися від них на роботі – а там свої джмелі, і знову і знову кусають… – Гнат зупинився подивитися на новий прикрашений кольоровими стрічками пам’ятник полководцю і державному діячеві, але погляд ковзав мимо. Він дивився на пам’ятник, але бачив лише свої переживання.

Час наближався і чоловік рушив далі. А що парк був зовсім невеликий, то Гнат вдруге ішов по колу, не помічаючи цього. Він міг би так цілий день ходити, дивуючись тому, як такий великий парк умістився на невеликому майдані, затиснутому сімома вулицями. Нарешті він умостився на навмання вибраній лавці і побачив перед собою плакат, який сповіщав про вечірній концерт. Чоловік миттю відвів очі. Заклавши ногу за ногу, він вийняв кишенькового годинника, щоб звірити час. Пройшло якихось півгодини, а бідолаха напереживався на цілий тиждень. Чоловік, власне, чекав свою дружину. Він саме вертався з відрядження, коли дізнався, що його Ангеліна помчала в це місто. Тут лікувалася її сестра, і лікар сказав, що треба негайно прибути. Якщо будуть ускладнення, доведеться залишатися з нею в місті якийсь час, покинувши інші справи. Якщо прийдуть двоє – сестру виписали… Але вже за тиждень Гнат мав виступати з генеральною промовою в Варшаві, від якої залежала доля цілої родини, в тому числі хворої сестри. Та залишити їх тут нема на кого. Коло замикалося на самому собі. Що ж скаже лікар? Чому така терміновість??

Далі вирішив чекати біля центральної клумби край полководця. На протилежному кінці алейки пересувний театр розважав невелику юрбу своїми виставами, поряд за дві копійки продавали солодощі, розливали молоко. Біля чоловіка промчався велосипед, ледь його не зачепивши – то бавилися чиїсь діти, залишені напризволяще пустощам. Гнат аж здригнувся, але тупим поглядом подивився велосипедові вслід.

Раптом на одній із доріжок показався знайомий силует, розділений від Гната натовпом. Чоловік почав придивлятися, чи не його дружина іде. Він кинувся через юрбу, тиснучись межи усмішок. Зашпортавшись об чиїсь ноги, він навіть не попросив вибачення і побрів далі. Людям були свої розваги – а природі свої. У верховіттях шумів вітер, пташки на його крилах виспівували власну мелодію життя, а бруньки в ту пору тільки почали розгортати свої зелені транспаранти.

Ось нарешті він вибрався і на тому ж місці став як укопаний. На його обличчі читалося застигле здивування із невираженими емоціями. Він машинально зробив рукою жест і… у відповідь його привітали дві руки!

 


Leave a Reply