Порятунок

Коли не було війни

 

-Сюди! Сюди!! – серед страшних вигуків і шуму, які того дня року 1916 заполонили вулиці міста, Ян почув ці рятівні слова і миттю кинувся до їхнього джерела. Він був поранений уламком якогось щита, чи просто дерев’яної балки – розгледіти було важко, коли раптом на столик чайної, де він сидів, почали сипатися уламки від пострілів війни. Всі кинулися врозтіч, столики попереверталися, здійнявся великий хаос, зойки лунали з усіх сторін.

Тихе мирне чаювання було перерване армією ворожої імперії, яка ще хоч якось намагалася дихати, і кидала своїх солдат на чергову безнадійну м’ясорубку. Зрештою, для людей, які були ні в чому не винні і просто хотіли посмакувати чаєм у затишній атмосфері, ідилія перервалася жахом. Усі приїжджі були повідомлені, що цей день настане і що він буде останній, та Ян ігнорував попередження і залишався в місті до кінця. Сталося те, що й мало статися.

Здається, у ліве від входу вікно влетіла гармата і розірвалася в салоні, а може вона вже надворі вибухнула, а до зали залетіла тільки шрапнель – невідомо. Адже той спокійний ранок був перерваний і через якихось десять секунд після атаки на вікно чайної у порожньому залі із краплинами крові залишився стояти не зачепленим лише один стіл із мокрою скатертиною від розбитої кружки з саксонської порцеляни.

Ян вибіг через чорний вихід і дременув через всю вулицю, маючи намір сховатися у міський сад. Ворожі солдати вмить заполонили вулиці і зчинився такий ґвалт, що багато людей просто забігали до чужих домівок, будь-як рятуючись від вірної смерті. Не встиг Ян добігти до саду, як дорогу йому перегородило тіло якоїсь людини. Можливо, це був власник цукерні напроти, Ян не міг добре розгледіти. Але довелося через нього перестрибнути і швидко ховатися куди-небудь. Наплічна сумка ще перебувала при ньому. І раптом:

-Сюди! Через вікно! Тут можна сховатися! – Не зменшуючи швидкості, Ян головою вперед влетів у розбите вікно і швидко опинився всередині будинку.  Лише це чудо врятувало йому життя.
-В підвал! Швидко. Тут можна закритися. – Жінка пропустила раненого Яна вперед, згодом пірнула у будинкове сховище сама, закривши за собою кришку.
-Я Ганна. – захекано сказала вона.
-Ян.
-Ви в книгарні у Комарницького працюєте? Мені здалося, я вас знаю.
-Ні, я художник. Я приїхав сюди з Відня, щоб малювати ваше місто.
-Он, як. Минулого року приїхали?
-Так, але я не з тих. Ну… – ніяково відповів він. – Я просто військовий художник.
-Так-так. Я… Я і не думала. Вам треба втікати, бо вас або вб’ють, або пошлють на каторгу.
-Я знаю. Це писали в газетах, і вояки всіх попереджали. Я ще вчора запідозрив, коли бачив,як наш батальйон рушив на захід. Я ма… – останні звуки були приглушені сильним вибухом, від якого на голову посипався пісок та якесь лахміття. Раптом щось почало шуміти, а бічна стінка сховища стала обсипатися. В дикому страху і сум’ятті Ян почав вибиратися нагору. Що було далі – він не знав. Згодом йому розповіли, що останні солдати армії, які ще не встигли покинути місто, знайшли його в руїнах, а потім перенесли у шпиталь, який також тікав на захід. З тих днів минуло багато часу…

Через багато років на адресу міського уряду прийшла поштова листівка із Відня, на головній стороні якої був відбиток із акварельним виглядом міста роботи якогось художника. А на звороті було написано:

Посилаю з Відня для Ганни, мешканки вашого міста, яка врятувала мені життя, цю листівку з відбитком моєї акварелі. Я не знаю її адреси, і хто вона, а тільки ім’я – Ганна. Відсилаю на адресу уряду міста, в якому я колись був, і в якому, можливо, досі живе Ганна.

Із глибокою вдячністю, Ян Леман.

 


Leave a Reply