На виставку

Цікаві варвари

 

-Принеси-но мені вугілля. – Заклопотано кинула Олена своєму синові, діставши з комори праску. Вона ніяк не могла допустити, щоб її чоловік їхав до міста на таку важливу подію в якому-небудь буденному вигляді. Настрій та одяг мали бути врочистими.
-Ходив нарешті кошики забрав у Марійки. – Сонно проказав чоловік Микита, який сидів на трохи подертому, але гарному стільці. – Думаю, як сьогодні не встигнемо з закладкою, то нічого страшного, у нас і так багато буде чого везти. Аби коні не замучилися.
-Ой, то вже твоїм коням. Накормиш звечора, напоїш у дорозі – то й нічого не стане їм. Скільки там їхати до того міста. – Все пораючись щось на господарстві, запевнила Олена.
-Скільки? Не знаю. В цьому місяці ще не їздив. Хіба хто рахує. – Намагався пожартувати Митько, як його називали в селі здавна.
-Будеш мати на завтра чисту вигладжену сорочку. Вдягнеш її зранку, і не бери того синього піджака, ти з ним до корів ходиш.
-Ай, скільки там тієї краси, міг би, то й голяка поїхав. Он диви, яка спека найшла останні дні.
-Нічого-нічого. Доки мій чоловік, доти будеш носити мною вигладжені сорочки. – Переконувала Олена, посміхаючись кудись удалечінь, чи сама до себе.
-Аай, іди я тебе поцілую. – задоволено промимрив Микита.
-Відстань! – Рішуче відкараськалася жінка. – Ти краще не забудь талон реєстраційний, як того разу. Ну, вчудив!

Чоловік вийшов з хати, перетнув подвір’я і заходився складати кошики, які ще треба було наповнити різними продуктами свого виробництва. Завтра процесія має їхати до міста на виставку. Андрій уже шостий рік поспіль їхатиме. Виставка мала і ярмаркову частину, тож чималий шмат вантажу завжди вдавалося продати і заробити трохи грошей. Це не була дуже бідна сім’я, як і статками особливими не вирізнялася. Зайвий раз підробити ніколи не ставав на заваді іншим справам, але й відчуття невпевненості у завтрашньому дні також не було притаманне цій сім’ї. Кожного року Митько возив на виставку неодмінно хліб, спечений Оленою. А цього разу він був делегований представляти хліб усього села. Кошики з цим виробом займали особливе місце на возі, вони завжди були зверху і прикриті рушниками. Тож Андрій відклав кошики з хлібом убік, щоб поставити їх потім в останню чергу.

-Ну, як вдасться збути більше половини, то зможемо машинку купити. – Вже проводив розрахунки Микита.
-Стане видно. Любка казала, що скоро вже буде у них новий ґмах, і туди усі школи зведуть, буде як божевільня велика. Як вони тих дітей витримують? Я б ото не хотіла вчителювати.
-В них не тільки діти, приходять і солідні дядьки.
-Якщо в неї роботи побільшає, вона ж собі новий клас хоче взяти, то я і не знаю, як там вдасться їй ще шити.
-Та якось викрутиться доня, сама ж затіяла цю історію з машинкою. Ач яка, каже, буде шити дамські капелюшки модницям різним. Але хіба не поможеш дитині?
-Ой ти, старий діду, якій там вже дитині!.. Ой, так то все так, нам би ще матеріалів на дах, перекрити, та й на цей рік вже добре було б. – Трохи тужливо і задумано підсумувала Олена.

Наступний ранок видався теплим і безвітряним. Сонце ще не було високо, та вже намагалося зазирнути за комин. Олена давно не спала – вона вже бігала в ліс на ранкові гриби, нагодувала скотину і пройшла дві грядки поля за хатою. Сільська ідилія заповнювала весь пейзаж, десь пробіг пес, а під високими тополями Митьковий віз раз у раз уже скрипів на місто. Через дві години відкрилися перші будівлі казарм і гарнізонної церкви. А ось виставковий майдан. Людей було багато: хтось юрбився біля воріт, інші заклопотано носили якісь мішки, треті підглядали у шпаринки паркану. Віз з’їхав із дороги і поволі підкотився ближче. Виставка гостинно відрила свої ворота відвідувачам.

Тут знаходилось управління Волинської виставки

Відкриття виставки

На виставці

 

 

 


Leave a Reply