Дівчина

Міст Казимира Великого

Павло був самотньою людиною. У нього, звісно, були родичі і навіть брат, який постійно вечорами вештався містом, підробляючи своїм умінням грати музику. Але людина завжди хоче мати власний простір життя, трохи ширший за родину, чи сім’ю. З цим у Павла не дуже склалося. Після закінчення Торгової школи друзі десь розвіялися кожен по своїх стежках. Хто завів сім’ю, хто знайшов роботу, яка забирала весь час, а за ким і взагалі слід простиг. Павло сяк так заробляв на себе якусь копійчину, а що був сам і мав скромні потреби, то йому того цілком вистачало. Одного разу з ним доля зіграла злий жарт.

Якось він потрапив на одне із тих гулянь, де його брат успішно музикував. Не з великим ентузіазмом до тих веселощів Павлу довелося познайомитися з однією доволі привабливою, на його смак, дівчиною. Та випадково перевернула на нього миску з пиріжками, поки хлопець неуважно спостерігав за балаганом. Спочатку ніяково переглянувшись, до вечора вони вже роззнайомилися і сиділи разом про щось захоплено дискутували за окремим столом. Хвилина за хвилиною, час розтягнувся на години і на післязавтра було призначено побачення.

Павло покладав якісь надії на нове знайомство. Бо як би не було далі, але це таки вливало енергії до загального потоку життя. Не без зайвого самовиправдовування він пояснював братові куди має йти. Але той тільки підморгнув йому і вибелькнув якісь сороміцькі непристойнощі.

Павло одягнув свій позаторішній костюм у клітинку, зачесав волосся назад і вийшов з дому. До новозбудованого мосту з погруддями відомих людей, край якого домовилися зустрітися, було далеко йти, але Павло вийшов раніше, щоб мати змогу трохи перевести подих. Він набрав повний гаманець грошей, щоб гарно посидіти у відомій турецькій чайній поруч. Спочатку хлопець ішов крізь єврейський квартал, який нагадав йому Симона – його колишнього друзяку, з яким вони обоє закінчували гімназію, а потім вищу школу. Це була єдина людина, з якою Павло ще тримав зв’язок. Спогади про Симонові витівки ще в гімназії надихнули Павла на якусь меланхолію. Він почав один за одним згадувати всіх, з ким колись гарно проводив час, а також тих, кого відверто недолюблював.

Десь також у цих районах жила одна гарпія, з якою Павло частенько конфліктував. Вона, власне, була ще та гадюка, але з відстані багатьох прожитих років навіть таких людей згадуєш з нотками якоїсь ностальгії. Хлопець дуже не хотів і теперішню його нову симпатію потім згадувати з ностальгією. Він бажав би вже з кимось поділити свою долю. Хоча чи варто було поспішати? Всі ці думки крутилися, зрештою, молода людина завжди має достатньо часу, аби відкласти життя на потім.

Нарешті він звернув на вулицю, де було багато людей. Залишилося пройти вниз до Мосту Казимира Великого. Зазирнувши до крамниці, де продавалися головні убори, Павло тільки вдав, що розглядає вироби, а сам підійшов до дзеркала і пересвідчився, що його волосся добре лежить на голові, і не стирчить у боки. Нарешті останні будинки… Міст. Було людно і хлопець не одразу знайшов її в натовпі. Ось там вона стоїть усміхається. Павло рішуче перетнув вулицю і наблизився до дівчини.

-Доброго дня! – З вітальним натхненням почав був він, але у відповідь почув грубий чоловічий голос, яким промовила у відповідь  дівчини. Павло аж скривився від здивування. В ту ж мить нещасний відчув аж ніяк не дівочий удар в обличчя, від якого його віднесло в сторону. Павло перечепився за мостову балюстраду і шубовснув у річку.

Все сталося дуже швидко і несподівано. Навколо зчинився лемент, але дівчина швиденько шмигнула у брудні торгові провулки і зникла. Поки нещасного витягували на сушу люди, хлопець опритомнював. Хотів дістати хустинку у ще не промоклій кишені. Сягнув рукою в одну, потім в іншу – хустинку таки дістав, але на превеликий подив у жодній кишені не знайшов гаманця.

 


Leave a Reply