А…..с!

Запланована станція

Того дня 1911 року Ілля з самого ранку перебував у збудженні і давно засів у спостережному пункті, щоб бачити ситуацію зверху – у власному кабінеті. Кабінет Іллі був шикарно оздоблений. Цей чоловік любив пишність, проте не був марнославним. Меблі були вишуканої роботи, подекуди навіть дуже старі і цінні речі. На стіні висіла широка карта світу. А під нею – шафа-годинник, привезена з Бомбею. Біля входу у куті стояла чимала армілярна сфера – подарунок від одного дивного старегана, з яким Ілля познайомився у Граці. Він, власне, дуже любив подорожувати. І що його статки аніскілечки його в цьому не обмежували, то чоловік встиг побувати у найрізноманітніших куточках світу, набачитися таких див і пережити пригод, що вистачило б не на один хороший роман.

Іноді він відвідував аукціони, тож у його кабінеті, який уже міг вважатися чи не музеєм, було трохи колекційних речей давнього мистецтва – якісь танагрські статуетки, орденські стародруки, грецькі амфори й ольпи, живописні полотна із зображеннями середньовічних міфічних істот. На столі стояв улюблений порцеляновий макет, зроблений на замовлення німецькими майстрами. Саме його Ілля з самого ранку дещо нервово крутив у руках. І хоча все те трохи не мало порядку, речі лежали аби де, але саме такий стан кімнати добре характеризував Іллю.

Коли Регіна постукалася до кабінету, Ілля ходив у роздумах туди-сюди. В його руці ледь диміла Partagas, вікно було відчинене. На обличчі яскраво проступав вираз очікування чогось.

-О, впізнаю цей запах. Шалом! Як сьогодні почувається пан? Бачу, не можеш дочекатися. – З усмішкою сказала свій “добридень” жінка. Вона була доволі старомодна і носила дуті сукні з чималим капелюхом на голові.
-Та… Я думаю вже третій місяць… Ти знаєш, яка сьогодні подія? – неуважно відповів Ілля. Очі його були спрямовані десь удалечінь.
-Хто ж не знає, чи не ти мені всі вуха нею прогудів? Я так і прийшла на неї сюди. Але мабуть, не вийду вниз. Мені забагато людей. Подивлюся зверху.
-Коли в нашому місті виникне для них необхідність, – енергійно почав чоловік, – треба буде станцію! І це може бути досить швидко. Всі міста зараз налагоджують транспорт цією новою машиною. Я впевнений, за нею майбутнє! Уяви собі цілий майдан таких машин, або навіть ціле місто? Маленькі французькі коляски витіснуться з вулиць. Майбутнє за великим!
-Оо, наполеонівські плани! Чого тобі так полюбилися ті гаргари? Який у них смак? Я тебе не розумію.
-А все таки, ми вчора обговорювали з батьком ситуацію. Якщо вже на те пішло – а таки пішло, скоро ти сама переконаєшся – треба будувати станцію для них!
-І ви цим вирішили зайнятися? – якось стурбовано запитала жінка. Вона вмостилася на дивані і почала байдуже поглядати на мапу європейських країн.
-Поки нічого не ясно, Регіно. Але як тільки справа піде, ми запросимо архітектора на проект. – Ілля випустив дим і радісно глянув на Регіну. На дворі вже скупчилася юрба і знизу долинали їхні жваві голоси. Чоловік підійшов до вікна. – Поки не ясно… Але я впевнений!
-Хто б міг думати…  – жінка взяла в руки той порцеляновий німецький виріб, покрутила в руках як іграшку і з недовірою поставила на місце.
-Пора! – Раптом вигукнув Ілля, здалеку почувши гудіння. Він кулею вишмигнув із кабінету. Поки спустився вікторіанськими сходами, юрба побільшала. На вулиці зібралося чимало зівак, які хотіли проїхатися не баченим раніше в місті транспортом. Кожному кортіло потім у пивниці вихвалятися, що він був один із перших, хто був на цьому чуді. Ілля змішався з юрбою, яка вряди-годи викрикувала це магічне слово: “Автобус! Автобус!”.

Раптом з-за рогу будинку показався темного кольору автобус, який місто купило для свого першого внутрішнього маршруту. По юрбі прокотилася хвиля вражень. Дехто аж затрясся від хвилювань.”Автобус! Автобус!”.

Із його вікон стирчали задоволені обличчя, які вигукували різні захопливі слова і махали руками, вітаючи здивованих перехожих. Ілля ледь втиснувся у заповнену машинерію, хтось навіть почав активно штовхатися, щоб потрапити у салон. Годі було щось розгледіти – навколо була каша із частин людського тіла. Руки, ноги, вуха, сідниці, волосся – все створювало непролазний ліс ще не відомого міщанам явища переповненого міського транспорту. Але ніхто не зважав, люди пакувалися до салону.

Кожен був окрилений почуттями і відчував свою причетність до чогось дуже важливого. Нарешті водій зміг зачинити двері, і новенький автобус рушив вулицею вниз.

Незабутні враження кількох десятків лучан відкрили новий виток розвитку міста. “Автобус! Автобус!”.

Десь тут був кабінет Іллі

 

 


Leave a Reply