Скупий

Майдан Ринок у 1925 році

Майдан Ринок у 1925 році

-Заносьте, заносьте акуратніше! – все приговорював Василь до своїх двох працівників. Це був чоловік років п’ятдесяти із лисиною на лобі, низькуватого зросту, трохи сухорлявий, із ледь примруженими очима, наче він щось постійно підозрював. Василь зазвичай ходив у чорній накидці, яка слабо була схожа на піджак, і навіть порвана  під рукавом. – Заносьте обережніше, бо доведеться мені ремонт стін робити. – Двоє чоловіків перезирнулися зі здивованими обличчями.
-Ремонт стін, каже. От, хапуга. – Відказав на вулиці один із них, коли вони пішли за другим мішком.
-Нечувано! Такий підвал завалити не шкода, не те, що робити там ремонт.
-Треба кидати цю скнару. В мене скоро дитина народиться, а цей платить так, що я собі навіть на борщ не можу заробити…
-Чого ви там стали? – Втрутилась голова Василя, яка стирчала з льоху. – Думаєте, гроші просто так капатимуть?..

Василь жив неподалік од Ринку і вів свій якийсь химерний бізнес із торгівлі овочами. Там же поряд був старий льох, який він купив у магістрату за безцінь, хоча для овочів той льох був не дуже придатним. Власне, саме тому й купив, що за безцінь. Там навіть дверей не було, вхід прикривався щитом. У помічники він найняв двох парубків, бо сам не міг волочити важкі мішки, до того ж, їх треба було возити й на інші ринки і займатися їх розвантаженням. Хоча справи йшли відносно добре, але Василевий віз ледь їздив, єдиний кінь жив у проголодь, а його підопічні навіть не отримували подарунки на релігійні свята. Такими й усілякими іншими подібними речами він неабияк допікав хлопців. Спочатку вони шепталися за його спиною, а потім і відкрито висловлювали невдоволення його скнарістю, та Василь думав тільки, як би дорожче збути овочі посередникам у торгових рядах. Його відверто недолюблювали, а бувало навіть таке, що покупці спочатку дізнавалися, чи  не від того ницого старого товар; хтось відмовлявся купувати, зрештою, ціни й без того були зависокі.

-Я йду до канцелярії писати прохання про безкоштовний ремонт воза, а ви поки їдьте до Дзьодзька і завезіть п’ять мішків, які ми вчора заклали. Він знає, що мене не буде, я з ним вчора бачився. Потім, як вернетеся, треба буде сортувати моркву. І не дай бог, ви затримаєтеся в пивниці у Вацлава. Він мені все доповість. Їдьте! Що це за люди, які не хочуть працювати? – Останні фрази вже пробурмотав собі під ніс, та парубки мали собі іншу раду. У них ще з самого ранку на вустах крутилася якась дивна посмішка, але жодного разу не злетіла в повітря – Василь був такий підозріливий, що міг придумати будь-що. Обоє почали вдавати, що пораються коло воза і дочекалися, коли старий пішов, лепечучи низом свого чорного псевдоплаща. За короткий час і вони рушили. На розі ринкової вулиці і мосту один із возних якось дивно вивернув шию і кивнув головою у небуття. Інший тихенько усміхнувся. Віз далі рушив у справах.

Поки троє їздили по місту, у льох забралися кілька чоловік. Вони діяли зі згоди двох працівників. Швиденько винісши більшість мішків, вони енергійно почали розгортати якісь заготовлені з ночі пакунки, плакати, розкладати стелажі. За якихось півгодини половина Ринку була накрита незареєстрованими столами, на яких лежала купа різноманітних овочів, а полиці рясніли написами “Доброчинна організація СЛС”, “Ярмарка допомоги”, “Вільні продуктові столи”. Як усе було зроблено, таємничі люди зникли. Годі розказувати, як це сприйняла публіка, спрагла до подібних доброчинних ярмарків, які проводилися нечасто, але ніколи безкоштовно. А тут – таке! Відвідувачі налітали  на столи, кожен брав що хотів, на Ринку царювала атмосфера веселощів і подяки за допомогу у скрутні часи.

Після канцелярії Василь прямував додому. Його увагу привернула метушня на Ринковому майдані. І враз щось тьохнуло йому всередині, наче постріл, таке різке і заглушливе. “Мої ово…” – не завершив думку старий, здалеку уздрівши неприкритий льох. Він таки впізнав власність, такий лихвар свої овочі за кілометр спиною вчує. Він кинувся з криками на Ринок.
-Покиньте!! Аа!! Це моє! Не чіпай! Крадії, злодюги, краа-адіїї!! Як це сталося?? – Та його ніхто не слухав, людям було і своїх проблем забагато у важкі повоєнні часи двадцятих років.
-Чого він так розкричався?
-Ач, який, має стільки грошей, а сам і піджака дешевого не здатен купити. От монети і вдарили йому в голову. Поїхав, бідолаха.
-Мене обікрали! Віддай мені кошик! Куди ти, поклади назад! – Люди його не розуміли. Василь у розпачі став навколішки і відчайдушно горланив далі. – Аа, я тепер злиденний, я бідний, моя смерть прийшла, мої гроші, мої овочі, я повний банкрот, отче наш, що єси на небесах…

One Response to “Скупий”
  1. hi
    11.07.2011

    Найс:)


Leave a Reply