Телеграфістка

Телеграфне відділення

Телеграфне відділення

Це сталося на вулиці Сенкевича, де Ірина працювала телеграфісткою. Того дня вона прямувала на свою роботу, за яку трималася як за щось стабільне у своєму житті. Друзів вона мала небагато внаслідок своєї натури. Ірина була вертихвосткою з притаманною властивістю завжди використовувати знайомих і колег, друзів та коханців. Тож ті у свою чергу не дуже затримувалися у неї в спискові людей із хорошими стосунками. А в телеграфному відділенні вона цілий день інтенсивно працювала, щоб забути свої негаразди, і майже ні з ким не розмовляла. Це наче було її місце сховища – вона понурить голову у роботу, заховається там і більше нічого не бачить.


Отже, крокуючи ранковою вулицею, вона здаля примітила наче щось знайоме. Воно мало якісь сливе відомі обриси, щось таке, що схильне викликати відчуття впевненості у тому, що діється довкола. Але в місті, яке переповнене різними геометричними і кольоровими химерами, що переплітаються часами у фантасмагоричну, а то й абстрактну картину, все може здатися. Минули перші секунди враження, як Ірина знову тривожно спрямувала очі удалину. Десь там, завернувши з-за рогу вулиці, назустріч прямувала знайома постать. Дівчина спочатку не хотіла вірити, думала, що то просто здалося, але напруживши очі, вона таки впізнала! Це був один із її давніх коханців, з яким вона повелася дуже жорстоко, і від того часу намагалася його не бачити. Аж тут – ось він! Чи встигне вона першою до відділення, щоб заскочити усередину? Ірина прискорила крок.

Серце її закалатало, страх додавав адреналіну та сили до хотьби. Дівчина так не хотіла із ним побачитися! Вона дуже хвилювалася, і ніби вони вже зустрілися, намагалася не дивитися у його сторону. Вона не знала, як їй повестися: чи пробігти повз нього, чи привітатися, опустити очі, чи окинути гордим поглядом. Ірина йшла і з кожним кроком її хвилювання наростало. Підходячи ще ближче, вона зрозуміла, що не встигне першою проскочити повз вхід до приміщення, де працює. Отже доведеться пройти мимо один одного. Що він скаже? Вона вже побачила його обличчя, яке явно не виражало приємності й радості від несподіванки. Ось він – вже за кілька метрів. Кров хлинула дівчині в голову, аж затопила вуха, і вона почула, як ізсередини калатає серце.

Їй аж забило подих від хвилювання. Вона дуже боялася, що він може закатати якусь сцену, або просто зробить щось страшне. Метри скорочували відстань, залишалося кілька кроків. Вона з сильним страхом глянула йому у вічі – той прямо дивився на неї жорстким поглядом, в якому вона не могла впізнати нотки жодних його відчуттів, а тому боялася невідомості. Ще секунда, ще мить… Відстань скоротилася до межі нормального зору і враз їхні погляди розійшлися. Він минув, так і не сказавши ні слова, не виразивши жестом чи очима нічого, що могло б підтвердити її страх. Вони розійшлися, мов незнайомі. Ірина подивилася на свої долоні – ті були мокрі. На чолі у неї виступили крапелини поту, від хвилювання вона ледь трималася на ногах.

Озирнувшись з-за паркану, вона побачила, як тінь її минулого зникає у нетрях вулиці.


Leave a Reply